Вітвіцька Соломія В’ячеславівна — українська телеведуча й журналістка, обличчя вечірніх випусків ТСН на «1+1», кураторка соціального проєкту «Переможці» і голова Наглядової ради фонду «Охматдит — здорове дитинство». Народилася 16 червня 1980 року в Бродах на Львівщині, виросла у Львові, живе й працює в Києві. Глядачам вона знайома не лише як ведуча новин, а як людина, яка з 2014-го возить допомогу на фронт, знімає історії ветеранів і публічно звітує про відбудову дитячої лікарні після російського удару.
Її біографія не складається з одного «зоряного» стрибка. Спершу була художня школа й львівський акцент, який довелося шліфувати по складах. Далі — радіо «Ера-FM», кілька років у Німеччині, репортажі на «5 каналі» і лише з 2008-го — холдинг «1+1». Ведучою вона стала не за планом, а майже випадково: довго вважала себе кореспонденткою, якій цікавіше знімати, ніж сидіти в студії.
Станом на літо 2026-го Соломія Вітвіцька вперше чекає дитину, у червні вийшла заміж за військовослужбовця Олексія Ситайла і далі виходить в ефір. Нижче — не коротке досьє «дата народження плюс чоловік», а розгорнута карта її роботи, волонтерства, публічних міфів і того, як читати новини про неї, не плутаючи факти з жовтим шумом.
Броди, Львів і відмова від пензля
Ім’я Соломія в дитинстві здавалося їй надто гучним. Вона навіть просила сусідів кликати її Танею — і мати, почувши це з двору, щоразу виправляла. Зараз незвичне ім’я працює як розпізнавальний знак у титрах, але тоді, у Бродах і згодом у Львові, дівчинці з незаможної родини хотілося бути «як усі». Дідусь по батьковій лінії, Микола Дмитрович Вітвіцький, був лісівником, заслуженим працівником сільського господарства. Інший дідусь, Микола Семенович Станчик, працював стоматологом у Бродах; родинна пам’ять зберігає й його єврейське походження. Молодший брат Северин пізніше обере військову стежку — і саме ця родинна лінія багато в чому пояснить, чому з 2014-го вона так часто їздить не в світські зали, а в шпиталі.
Мати наполягала на мистецтві. Соломія закінчила художню школу, і після дев’ятого класу їй пропонували Львівську академію мистецтв імені Івана Труша. Вона пішла в одинадцятий і обрала факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Однокласник Олег Жежель, пізніше засновник гурту Kazaky, таки вступив до академії — і врешті почав танцювати. Сама Вітвіцька пізніше казала, що життя все одно повернуло б її до телебачення. У дитинстві були акробатика й бальні танці: тіло звикало до дисципліни раніше, ніж голос — до ефіру.
Львів’янка з дому, вона не жила в гуртожитку і довго шкодувала, що «не відчула студентського самостійного життя». Практики надолужували цю прогалину жорсткіше за лекції. Після першого курсу вона сама домовилася про стажування в Києві, на Українському радіо на Хрещатику, 26. Жінка, яка мала її зустріти, виявилася у відпустці; перепустку вибили майже випадково. Зате саме там студентка брала інтерв’ю в ще не «стадіонних» Святослава Вакарчука й Олега Скрипки. Наступного року привезла вже команду з факультету — десять-п’ятнадцять людей на різні майданчики столиці.
Працювати почала ще в університеті: Львівська незалежна телеагенція НТА, короткі репортажі, які одразу йшли в ефір. У 2002-му — кореспондентка новин і ведуча авторських програм на «Ера-FM». Саме на радіо в Києві вона вперше зіткнулася з цензурою, про яку викладачі розповідали як про теорію. Реакція була не пафосна, а практична: програма обміну Au-Pair, Німеччина, мовні курси в Університеті Фрідріха-Олександра в Ерлангені-Нюрнберзі, запрошення на політичний та економічний факультети. Український диплом журналіста німецька система зараховувала лише як базу для вступу на перший курс. Після Помаранчевої революції вона повернулася: повірила, що свобода слова в українській журналістиці має шанс. Це був 2005 рік.
Від репортерки «5 каналу» до обличчя ТСН
Повернення почалося з репортажів на «5 каналі». Кореспондентка — робота без розкладу: плануєш вечірнє включення, а вдень кажуть летіти за кордон. Вихідні згорають, особисте життя теж. Соломія знімала по кілька сюжетів на день і довго не мріяла про студійне крісло. На «1+1» вона прийшла 2008-го саме як кореспондентка ТСН. Ведучою стала пізніше й, за її ж словами, майже випадково: не було окремої стратегії «стати обличчям каналу».
Львівський акцент на початку кар’єри був не родзинкою, а проблемою. Не ті наголоси, не та інтонація — редакції звертали увагу. Разом із режисеркою Ларисою Троїцькою вона відточувала кожне слово. За моїм досвідом перегляду вечірніх випусків протягом місяця саме ця вимова тримає ефір: без штучної «столичної» холодности, але й без діалектної театральщини. Голос звучить як людина, яка виросла на заході країни й навчилася говорити так, щоб її чули в усіх областях.
22 серпня 2011-го вийшов перший випуск щоденного таблоїда «ТСН. Особливе». Прямий ефір, світські новини, репортажі з прем’єр, ексклюзиви з життя публічних людей. Образ ведучої був окремим персонажем програми: ошатні сукні, високі підбори, спочатку яскраво-червона помада. На другий рік шеф-редактор Сергій Попов попросив стилістів приглушити колір. Сама Соломія тоді формулювала правила гри жорстко: програма має спиратися на факти, а не на фрази, вирвані з контексту. «Деякі зірки не люблять нас, але, думаю, поважають» — ця репліка добре описує її тодішню позицію. Публічність, казала вона, не звільняє від цікавости аудиторії до деталей.
18 лютого 2014-го випуски зупинили. Революція гідності й загиблі в Києві зробили світський таблоїд недоречним. Це не «пауза для ребрендингу». Це момент, коли формат помер, бо країна змінила регістр. Відтоді Вітвіцька працює як ведуча новин ТСН: інший темп, інша відповідальність, інша ціна помилки. У 2012-му вона ще встигла озвучити пташку Тіні в українській адаптації мультфільму «Замбезія» — рідкісний для неї крок у бік розваги, який зараз читається як відгомін довоєнного телебачення.
Кар’єрну дугу зручно зібрати в одну таблицю — не як «зірковий шлях», а як зміну жанрів, у яких вона вчилася говорити з аудиторією.
| Роки | Майданчик | Роль | Що змінилось у голосі |
|---|---|---|---|
| кінець 1990-х — початок 2000-х | НТА (Львів), «Ера-FM» | репортерка, ведуча авторських програм | навчилася збирати матеріал за день і віддавати його в ефір без страховки |
| 2005–2008 | «5 канал» | репортерка новин | київський темп, політичний порядок денний після Помаранчевої |
| 2008–2011 | ТСН, «1+1» | кореспондентка | сюжети «в полях», робота на великий прайм |
| 2011–2014 | «ТСН. Особливе» | ведуча щоденного таблоїда | прямий ефір, світський тон, окремий візуальний образ |
| з 2014 і досі | ТСН; з 2021 — «Вражаючі історії ТСН» | ведуча новин і документальних історій | воєнний і соціальний регістр, довші людські сюжети |
Дані зведені за відкритими біографічними довідками (Українська Вікіпедія) та матеріалами ТСН. Важливо не змішувати колонки: глядача, який пам’ятає червону помаду 2012-го, інколи дивує сьогоднішня стриманість. Це не «зміна характеру». Це зміна країни в кадрі.
«Вражаючі історії ТСН»: коли хроніка стає довшою за випуск
У березні 2021-го канал оголосив новий проєкт, прем’єра якого відбулася 19 квітня. «Вражаючі історії ТСН» збирають із архіву служби новин сюжети, які колись сколихнули країну, і розповідають їх із перших вуст — уже не в форматі 90 секунд, а як документовану історію з реконструкцією. За 23 роки ТСН накопичив сотні драматичних ліній: люди, які потрапляли в біду, і журналісти, що не лише знімали, а й втручалися. Вітвіцька стала ведучою саме цього формату, бо він лежить між її двома вміннями — тримати новини і не відпускати героя після ефіру.
Вона тоді казала просвітло в кінці найтемнішого тунелю без солодкої інтонації volunteer-реклами. Майже в кожній історії є небайдужа людина, яка допомогла іншій. У воєнний час цей акцент перестав бути «соціалкою» й став способом не дати хроніці остаточно витіснити обличчя. Для початківця, який знає Соломію лише з кліпів у соцмережах, «Вражаючі історії» — найкоротший шлях зрозуміти, чим вона відрізняється від ведучих-читок. Для тих, хто дивиться ТСН роками, це логічне продовження її репортерської жилки: вона так і не відмовилася знімати сюжети, навіть коли вже сиділа в студії.
«Переможці»: як блютуз у шпиталі став виставкою у Ватикані
Після Майдану волонтерство для неї не було «новим іміджем». Брат — військовий. За тиждень до псевдореферендуму в Криму вона поїхала до нього як сестра й як журналістка. Далі бригада перемістилася до Миколаєва, потім — в АТО. Майже кожні вихідні протягом двох років Соломія їздила на фронт з артистами й волонтерами: концерти, ліки, одяг, їжа. Потім — шпиталі. Саме там стався епізод, з якого виріс проєкт, що змінив її публічну роль сильніше за будь-який таблоїд.
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли одна конкретна сцена пояснює людину краще за ціле резюме. Вона привезла коробки блютуз-гарнітур — щоб поранені могли говорити телефоном без рук. Того вечора познайомилася з Юрком Весельським і не одразу зрозуміла, що під джинсами в нього протез. Молодий, усміхнений, повний енергії. По дорозі додому з волонтеркою Анею Гвоздяр вона зловила думку, від якої вже не відкрутишся: суспільство не вміє дивитися на людину з інвалідністю без жалю або відвертання очей. Захотілося показати Юрка таким, яким він є, — без «героїчного» гриму й без жалості.
Шеф-редактор ТСН Сергій Попов дав згоду. Іванна Слабошпицька з журналу Viva! виявилася на тій самій хвилі. Фотограф Олександр Мордерер і артдиректорка Тетяна Рубльова зібрали серію образів, далеких від благодійного плакату. У лютому 2016-го — перша фотовиставка, у квітні 2017-го — друга. Спецвипуски Viva! українською й англійською повністю присвятили людям з інвалідністю: шістдесят сторінок глянцю, де на обкладинці не «зірка в купальнику», а захисник. Кошти від продажу йшли на психологічну реабілітацію, спортове протезування й навчання українських протезистів у Канаді. За перший рік проєкт проїхав понад 23 тисячі кілометрів, побував у десятках міст України й світу — Торонто, Брюссель, Лурд, Рига. У травні українські військові капелани показали світлини на генеральній аудієнції Папи Римського: кадри йшли на великому екрані площі Святого Петра.
Назва «Переможці» тут не маркетинговий цукор. Вітвіцька окремо пояснювала, чому каже «людина з інвалідністю», а не «інвалід»: людина — на першому місці. Хлопці, яких вона пам’ятала сильними на фронті, у шпиталі могли бути без руки чи ноги. Перший «розсинхрон» був важким. Потім розмови змістили фокус: головне — людина, і ці люди часто оптимістичніші за тих, хто дивиться на них згори.
Партнерами ставали дуже різні структури: центр AXIOS Андрія Мацоли, фонд «Серце воїна» Романа Торговицького, клініка доктора Валіхновського, «Феєрія» з сотнями путівок для ветеранів, МЗС, Національний комітет спорту інвалідів, Run Ukraine, візит Ніка Вуйчича, дизайнер Андре Тан. Для досвідченого глядача це карта того, як соціальний телепроєкт стає інфраструктурою. Для початківця — нагадування, що «волонтерство ведучої» може бути не сторіз із коробками, а багаторічною редакційною роботою.
Охматдит: де закінчується ефір і починається відповідальність
З літа 2022-го Соломія Вітвіцька — співзасновниця і голова Наглядової ради благодійного фонду «Охматдит — здорове дитинство». Це не «амбасадорство для камери». Після російського ракетного удару 8 липня 2024-го по національній дитячій спеціалізованій лікарні фонд став платником відбудови пошкодженого корпусу. У липні 2025-го вона публічно розклала цифри й ролі: на рахунках фонду близько 400 мільйонів гривень, зібрано майже 379 мільйонів на відновлення, 24 червня 2025-го пішов перший транш підряднику — 15 мільйонів. Орієнтовну дату здачі тоді називали 31 грудня 2025-го. Документацію готували МОЗ і лікарня, тендер пройшов через Prozorro, підрядник — ТОВ «Ріола-Модуль ЛТД», компанія, яка цей корпус колись добудовувала. Фонд платить і контролює, але не обирає забудовника.
Наглядова рада, за її поясненням, не «роздає бюджет готівкою» і не керує лікарняною бухгалтерією. Її ділянка — прозорість процесу. Паралельно фонд закриває інші задачі: басейн у поліклініці, навчання реабілітологів, обладнання для львівського «Охматдиту». Звітність публікують у соцмережах і на сайті фонду. Після удару по лікарні саме ця публічність стала мішенню: частину аудиторії дратує будь-яка медійна особа біля великих сум. Блогерські звинувачення в «бездіяльності» вона відкидала фактами переказів і відкритих звітів. Слідчі дії навколо відбудови — тема для правоохоронців, а не для інстаграм-трибуналу. Читачеві тут важливіше вміти відрізнити контроль від каси, а касу — від чуток.
Коли можна допомогти самому, а коли варто зупинитися й перевірити
Донатити на офіційні реквізити фонду після перегляду звіту — дія, яку людина може зробити сама. Шукати «компромат» у закритих чатах і переказувати його як факт — уже ні. Якщо сума зборів вимірюється сотнями мільйонів, розумна обережність виглядає так: відкрити Prozorro, подивитися тендер, прочитати тристоронню угоду в тому вигляді, у якому її пояснюють лікарня, МОЗ і фонд, і лише тоді робити висновки. Медичні рішення щодо дитини в «Охматдиті» приймають лікарі, не наглядова рада в телевізорі.
Нижче — типові помилки, які щоразу спливають, щойно прізвище Вітвіцької опиняється поруч зі словом «благодійність».
- Плутати голову наглядової ради з головною лікаркою. Наглядова рада стежить за прозорістю; лікування, закупівлі ліків і кадрова політика лікарні — інша юридична площина. Змішувати їх зручно для гніву, але це ламає розуміння, хто за що відповідає.
- Вважати сторіз доказом розкрадання або, навпаки, святости. Фото з палати не замінює фінансового звіту. Відсутність фото теж нічого не доводить. Дивіться платежі, акти виконаних робіт, тендери.
- Переносити світський імідж 2011–2013 років на воєнний фонд 2024–2026-го. Людина, яка вела таблоїд у сукнях, може одночасно збирати гроші на корпус після ракетного удару. Це не «викриття лицемірства», а різні етапи однієї біографії.
- Приймати чутки про ЕКЗ, сурогатне материнство чи «таємні рахунки» як медичний чи кримінальний факт. У серпні 2026-го вона публічно відповіла на хвилю підозр довкола вагітності. Приватні медичні деталі не є суспільним надбанням, поки сама людина їх не розкриває.
- Думати, що ведуча «завжди хотіла бути зіркою новин». Вона довго була репортеркою і їхала в Німеччину не по славу, а від цензури. Студія прийшла пізніше.
Для людини, яка хоче допомогти «Охматдиту» і не вміє читати кошторис, достатньо офіційного звіту фонду й лікарняних комунікацій. Для того, хто береться оцінювати відбудову як антикорупційний кейс, цього мало: потрібні першоджерела закупівель, а не переказ блогера. Телеведуча в цій історії — публічний гарант уваги, не головна бухгалтерка країни.
Особисте без глянцевого фільтра
У дитинстві її не охрестили. У березні 2011-го, уже дорослою, Соломія прийняла греко-католицьке хрещення в церкві Василія Великого в Києві, разом із першим причастям. Мотив вона пояснювала без патетики: у житті завжди бракує «вдалого моменту», і якось усе збіглося. Зараз у неї є похресники; у відкритих інтерв’ю згадували сімох дітей, серед них — діти співачки Світлани Тарабарової. Віра тут не декорація до великоднього сториз. Це частина львівсько-галицького коду, який вона не виставляла напоказ у таблоїдні роки, але й не ховала.
У листопаді 2013-го вона одружилася з режисером і кліпмейкером Владом Кочатковим. Їй було 33, йому — 25; познайомилися на корпоративі. Шлюб тривав близько восьми років, розлучення публічно підтвердили в лютому 2021-го. Скандалу не було: за її спогадами, вони могли за всі роки жодного разу не підвищити голос. Після рішення ще місяць-два жили разом, «без претензій». Пізніше Кочатков пішов добровольцем до ЗСУ, відслужив близько півтора року й демобілізувався, щоб доглядати маму з інвалідністю. «Саме так варто розходитися — мирно, а не бити посуд» — одна з небагатьох її формул, які звучать одночасно приватно й професійно: вона вміє закривати тему без шоу.
З юристом і військовослужбовцем Олексієм Ситайлом її звела благодійна робота: спершу допомагала його підрозділу, потім з’явилася дружба, з початку 2024-го — стосунки. Заручини припали на День святого Валентина 2025-го. 20 червня 2026-го пара повінчалася; весілля зіграли в Береговому на Закарпатті, без великого столичного спектаклю. Для неї це другий шлюб, для нього теж. Наприкінці квітня 2026-го, ще до весілля, Соломія повідомила, що вперше стане мамою: вагітність приховувала до пізнього терміну, стать дитини — хлопчик. У липні говорила про партнерські пологи й місце народження. 16 червня їй виповнилося 46. Рубрика #вагітна_в_46, яку вона веде сама, виглядає як спроба забрати в жовтої преси монополію на власне тіло.
Поза ефіром вона завжди тяжіла до руху, а не до світських вечірок, від яких з часом відмовилася. Кінний спорт за містом, лижі, гори, колись — сходження на Ельбрус. Під час карантину вела рубрику маршрутами Україною. Це не «хобі для анкети». Після років шпиталів і нічних ефірів тілу потрібен простір, де немає телесуфлера. Молодший брат Северин лишається її найкоротшим поясненням, чому війна для неї ніколи не була «темою з редакційного плану».
Пізнє материнство в публічному полі України досі обростає чужим голосом: ніби тіло жінки після сорока п’яти автоматично стає предметом медичної експертизи натовпу. Вагітність Вітвіцької — не привід ставити діагноз по фото. Це приватна подія публічної людини, яку вона сама дозує в ефірі й у соцмережах.
Питання, які про неї справді шукають
Скільки років Соломії Вітвіцькій і де вона народилася? 16 червня 1980 року, Броди Львівської області. Виросла у Львові, закінчила факультет журналістики ЛНУ імені Івана Франка. У серпні 2026-го їй 46.
Хто її чоловік і чи є діти? Перший шлюб — з Владом Кочатковим (2013–2021). 20 червня 2026-го вона одружилася з Олексієм Ситайлом, юристом і військовослужбовцем. Станом на серпень 2026-го чекає першу дитину, хлопчика. Своїх дітей до цього не мала; є похресники.
Чим «ТСН. Особливе» відрізняється від її нинішньої роботи? «Особливе» — щоденний світський таблоїд 2011–2014 років, зупинений після лютого 2014-го. Зараз вона веде новини ТСН і проєкт «Вражаючі історії ТСН»: інший жанр, інша етика кадру, інша ціна неточности.
Що саме вона робить у фонді «Охматдит — здорове дитинство»? Співзасновниця і голова Наглядової ради з літа 2022-го. Фонд є платником відбудови корпусу після удару 8 липня 2024-го, публікує звіти; тендер і вибір підрядника проводила лікарня через Prozorro.
Навіщо проєкт називається «Переможці», а не «постраждалі»? Щоб змістити погляд із травми на людину. Виставки, спецвипуски Viva!, реабілітація, протезування й навчання фахівців у Канаді були спробою прибрати жалість як єдину оптику.
Чек-лист читача: як не сплутати досьє з жовтою стрічкою
Біографія телеведучої в українському медіапросторі майже завжди розпадається на два шари: професійний трек і «живіт, чоловік, сукня». Якщо вам потрібна Соломія Вітвіцька як публічна фігура, а не як персонаж гламурного агрегатора, пройдіться цим списком перед тим, як репостити черговий заголовок.
- Перевірте дату й майданчик: Броди, 16 червня 1980-го, Львів, ЛНУ, НТА, «Ера-FM», Німеччина, «5 канал», з 2008-го — «1+1». Якщо в тексті «киянка з народження» або «завжди працювала на ТСН» — це вже помилка.
- Не зводьте кар’єру до студії. Кореспондентка, таблоїд, новини війни, «Переможці», «Вражаючі історії» — різні професії всередині однієї людини.
- Відділяйте наглядову раду фонду від лікарняного менеджменту. Велика сума на рахунку фонду не дорівнює ні «крадіжці», ні «особистому подвигу».
- Особисте життя дивіться лише в тій мірі, у якій вона сама його відкрила: два шлюби, вагітність 2026 року, брат-військовий, хрещення 2011-го. Усе інше — домисли.
- Ігноруйте «медекспертизу» коментаторів щодо вагітності після 45. Це не ваш і не їхній діагноз.
- Шукайте її голос у прямій мові: інтерв’ю випускників ЛНУ, ефіри ТСН, пояснення по «Охматдиту». Вторинний переказ із заголовком «шок» майже завжди відрізає контекст.
- Пам’ятайте регіональний код. Львівська вимова, УГКЦ, Броди, весілля в Береговому — це не декорації, а географія рішень. Київ у цій біографії є місцем роботи, не місцем народження.
Соломія Вітвіцька лишається в ефірі, поки країна дивиться новини не як розвагу, а як спосіб зрозуміти, що сталося за день. Її можна любити за голос, сперечатися з нею через фонд, не дивитися таблоїдні архіви 2012-го. Але зводити цю жінку до одного заголовка — про сукню, про живіт чи про «скандал» — означає пропустити головне: вона вже два десятиліття тримає мікрофон так, ніби за кадром завжди стоїть хтось, кого не можна підвести. І цей «хтось» то брат у формі, то хлопець із протезом у джинсах, то дитина в корпусі «Охматдиту», який після 8 липня 2024-го вже ніколи не буде «просто лікарнею в новинах».
