Роман Віктюк народився 28 жовтня 1936 року у Львові й пішов із життя 17 листопада 2020-го в Москві. Український режисер, актор і педагог, народний артист України та Росії, він поставив понад двісті вистав і створив власний театр, який став символом нової театральної естетики. Його ім’я асоціюється з еротичною пластикою, філософською глибиною й сміливим порушенням кордонів між чоловічим і жіночим на сцені.
Віктюк ніколи не вчився режисурі офіційно, але саме його постановки перевернули уявлення про театр кінця ХХ століття. Він завжди підкреслював свою українськість, навіть коли працював у московських театрах, і залишив після себе не лише вистави, а цілу школу сприйняття тіла, простору й любові на сцені.
Його найвідоміша робота «Покоївки» за Жаном Жене й досі збирає зали, а сам режисер залишається одним із найяскравіших голосів українського театру, що пролунав далеко за межами країни.
Дитячі імпровізації на площі Ринок і шлях до ГІТІСу
Львів тридцятих років був містом, де польська, українська та єврейська культури існували поруч. У родині вчителів Григорія й Катерини Віктюків маленький Роман уже в школі збирав однокласників і ставив опери, які бачив у дорослих театрах. Без нот і слуху він режисирував «Пікову даму» й «Сільву» просто на подвір’ї, а черга на його імпровізації вишикувалася на самій площі Ринок.
Після школи юнак поїхав до Москви. У 1956–1957 роках він закінчив акторський факультет ГІТІСу в майстерні Василя й Марії Орлових. Серед учителів були Юрій Завадський і Анатолій Ефрос. Повернувшись до Львова, Віктюк працював актором у Театрі юного глядача, потім у Києві. Режисерської освіти він так і не здобув, але вже тоді почав самостійно ставити вистави. Перші роботи — «Все це не так просто» й «Місто без любові» — одразу показали, що перед глядачем не просто актор, а людина з власним театральним світоглядом.
Переїзди між Львовом, Києвом, Калініним і Вільнюсом у сімдесяті роки сформували його як режисера, який уміє працювати з будь-якою трупою. У Російському драматичному театрі Литви він став провідним режисером і вперше поставив п’єси, які в Москві ще боялися. Саме тоді з’явилася фірмова віктюківська пластика — плавна, майже танцювальна, де жест говорить більше, ніж слово.
Як народжувалася особлива естетика: тіло, маска й ритуал
Віктюк будував виставу як ритуал. Він вважав, що актор має не грати роль, а проживати її через тіло. Музика, світло, костюм і рух створювали єдиний організм. Чоловіки в жіночих ролях, оголеність, яка була не вульгарною, а філософською, — усе це стало його візитівкою ще до «Покоївок».
У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли глядачі після вистави довго мовчали, а потім починали сперечатися не про сюжет, а про те, чи можливо взагалі відрізнити чоловіче й жіноче начало в людині. Саме цього добивався режисер. Він відкрито говорив, що бісексуальність закладена в природі, і сцена лише виявляє те, що суспільство ховає.
Порівняно з психологічним театром Станіславського чи епічним театром Брехта, Віктюк пропонував третій шлях — театр відчуттів. Він не ілюстрував текст, а створював паралельну реальність, де класика оживає через сучасну тілесність. Тому його «Марія Стюарт», «Саломея» чи «Лоліта» виглядали так, ніби написані вчора.
«Покоївки» — вибух, який змінив правила гри
17 вересня 1988 року в театрі «Сатирикон» відбулася прем’єра «Покоївок» (сам Віктюк наполягав саме на такій українській назві, а не «Служниці»). За рекомендацією Жана Жене всі ролі грали чоловіки. Костянтин Райкін, Микола Добринін, Олександр Зуєв і Сергій Зарубін створили світ, де заздрість, любов і ненависть перепліталися в танці.
Вистава одразу стала сенсацією. Її показували в десятках країн, вона отримала міжнародні премії й увійшла в підручники з історії театру. Американська преса писала, що Віктюк зробив у театрі те саме, що Ленін у політиці 1917-го. Саме після «Покоївок» режисера включили до списку п’ятдесяти людей, які найбільше вплинули на другу половину ХХ століття.
Пізніше з’явилися друга й третя редакції. Остання, 2006 року, йшла на сцені театру його імені аж до 2024-го. Навіть зараз, у 2026 році, постановка продовжує гастролювати, зберігаючи енергію, яку заклав майстер.
Серед інших знакових робіт — «М. Баттерфляй» із Сергієм Маковецьким, «Саломея», «Майстер і Маргарита», «Лоліта», «Дама без камелій». Кожна з них — окремий світ, де класичний текст зустрічається з віктюківською чуттєвістю.
Українець у Москві: ідентичність, яка ніколи не зникала
Віктюк завжди називав себе українцем. Він говорив, що навіть у найжорсткіші радянські роки не ставив вистав, які «обслуговували систему». У 2014-му, коли вже йшла війна, він випустив у Москві прем’єру «Чорнобиль», де більшість діалогів звучала українською. Це був жест, який мало хто наважувався зробити.
У Львові його вважали своїм, хоча більшу частину життя він провів у Росії. Після смерті, згідно з заповітом, його поховали в родинному гробівці на Личаківському цвинтарі. Відспівування пройшло в церкві святого Андрія, а похоронна процесія йшла під аплодисменти й вигуки «Браво!» — так, як сам майстер любив проводжати акторів зі сцени.
Його сестри Кристина й Данута, племінники й онучата племінники стали зберігачами пам’яті. Сам він ніколи не створював сім’ї в класичному розумінні, але називав акторів своїми дітьми й умів збирати навколо себе справжню театральну родину.
Театр Романа Віктюка як окремий світ
1991 року режисер заснував власний театр. Спочатку без постійної сцени, потім — у будівлі колишнього клубу Русакова, спроектованого Мельниковим. Театр став державним у 1996-му. Тут формувалася особлива трупа, багато акторів якої були українцями. Віктюк особисто відбирав кожного, вимагаючи абсолютної відданості й готовності до експерименту.
Репертуар будувався навколо його улюблених тем: кохання, влади, свободи тіла й духу. Вистави гастролювали по Європі, Америці, Ізраїлю. Паралельно режисер викладав у ГІТІСі, відкрив танцювальну школу в Італії й філію театру в Ізраїлі. Його метод — поєднання драми, хореографії й музики — вплинув на ціле покоління режисерів і акторів.
За моїм досвідом перегляду кількох його вистав упродовж років, найсильніше враження залишає не сюжет, а атмосфера, яка тримається ще довго після фінального затемнення. Це той рідкісний випадок, коли театр стає подією особистого життя глядача.
Поширені міфи про Романа Віктюка
Існує кілька стійких уявлень, які часто повторюють, але вони спрощують або викривлюють правду.
- Міф про скандальність заради скандалу. Віктюк ніколи не прагнув епатажу. Його рішення ставити чоловіків у жіночих ролях чи показувати оголеність випливали з філософії тексту й власного розуміння природи людини. Скандал виникав через неготовність суспільства, а не через бажання режисера шокувати.
- Міф про повну «російськість». Хоча він жив і працював у Москві, сам режисер постійно підкреслював львівське коріння й українську ідентичність. Його поховали саме у Львові, а не в російській столиці.
- Міф про відсутність педагогічної системи. Насправді Віктюк створив цілу школу роботи з тілом і енергією. Його актори проходили спеціальну пластичну підготовку, яку розробляли разом із хореографами Аллою Сігаловою та іншими.
- Міф про те, що після смерті все зникло. Театр продовжує існувати, вистави йдуть, а метод вивчають у театральних вишах. У 2026 році його постановки все ще збирають зали в різних країнах.
Ці спрощення заважають побачити справжню глибину митця. Він був складнішим і тоншим, ніж будь-які ярлики.
Питання, які найчастіше ставлять про Віктюка
Чому саме чоловіки грали жіночі ролі в «Покоївках»?
Тому що так хотів сам Жан Жене, і Віктюк дотримався рекомендації автора. Це дозволяло показати, що стать на сцені — лише маска, а справжня драма розігрується всередині людини.
Чи вважав Віктюк себе українським режисером?
Так. Він неодноразово заявляв про це в інтерв’ю, ставив українською мовою й завжди повертався до Львова як до рідного міста.
Скільки вистав він поставив?
Понад двісті. Точну цифру складно назвати, бо він працював у десятках театрів різних країн, але офіційна біографія оперує саме цією кількістю.
Чи можна сьогодні побачити його вистави?
Так. «Покоївки» й деякі інші постановки продовжують іти. Крім того, існують записи і документальні фільми, зроблені за життя режисера.
Як Віктюк ставився до політики?
Він уникав прямих політичних заяв, але ніколи не створював вистав на замовлення влади. Його театр завжди був простором свободи, а не ідеології.
Спадщина, яка живе в 2026 році
Через шість років після смерті ім’я Романа Віктюка звучить у театральних розмовах так само гучно, як і раніше. Його метод роботи з пластикою й енергією вивчають у школах. Молоді режисери повертаються до його рішень, коли хочуть говорити про тілесність без вульгарності. Глядачі, які вперше відкривають для себе «Покоївок», часто кажуть, що вистава здається написаною вчора.
Для початківців найкращий вхід — саме «Покоївки» або «М. Баттерфляй». Для тих, хто вже знайомий із театром, цікаво порівнювати різні редакції однієї й тієї ж вистави й шукати, як змінювався погляд майстра з роками. У будь-якому випадку зустріч із Віктюком залишає відчуття, що сцена може бути місцем, де людина зустрічається сама з собою без масок, які носить у повсякденному житті.
Його поховали під оплески. І це, мабуть, найточніший епілог для людини, яка все життя перетворювала театр на свято, навіть коли говорила про найболючіше.
