Дві жінки з позивними Куба та Аляска служать у медичному добровольчому батальйоні «Госпітальєри». Одна — дизайнерка, яка шиє жіночу військову форму й бере участь у Паризькому тижні моди, інша — професійна медикиня та художниця. Разом вони евакуюють поранених з-під обстрілів на сході України, а їхня дружба, загартована втратами й реабілітацією, лягла в основу документального фільму режисера Єгора Трояновського.
Стрічка «Куба & Аляска» (2025) не просто фіксує будні фронтової медицини. Вона показує, як у найекстремальніших умовах люди продовжують мріяти, жартувати й підтримувати одне одного. Для тих, хто вперше стикається з темою жінок у Збройних силах, це жива історія про стійкість. Для тих, хто вже знає контекст війни, — глибокий погляд на механізми сучасної евакуаційної медицини, етику зйомок під час бойових дій та силу людських зв’язків.
У 2026 році фільм досі мандрує фестивалями — від Гетеборга до Санта-Барбари — і продовжує збирати нагороди. Його перегляд допомагає зрозуміти не лише ціну мирного життя, а й те, як маленькі щоденні рішення рятують великі історії.
Позивні, народжені зовнішністю та характером: чому Юлія — Куба, а Олександра — Аляска
Позивні в армії рідко бувають випадковими. Вони стають другою шкірою, іноді — щитом, іноді — дзеркалом. Юлію Сідорову товариші назвали Кубою через засмаглу шкіру й темне волосся — зовнішність, що одразу викликала асоціації з сонячним островом. Олександра Лисицька отримала позивний Аляска, бо в перші місяці знайомства здавалася «далекою і відмороженою» — спокійною, стримною, з холоднуватою посмішкою. Дівчата самі сміються з цих ярликів, але з часом вони стали точними метафорами їхніх ролей у парі.
Куба — вогонь: емоційна, креативна, та, що перша кинеться в найгарячішу точку. Аляска — крига: зібрана, професійна, та, що тримає спокій, коли навколо все летить. Разом вони утворюють ідеальний баланс для евакуаційного екіпажу, де кожна секунда вимагає і швидкості рішення, і холодного розрахунку. Позивні перестали бути просто прізвиськами — вони стали брендом стійкості, який тепер знають на фестивалях від Шеффілда до Рима.
Від Харкова до евакуаційних екіпажів: життєві шляхи Юлії Сідорової та Олександри Лисицької
Юлія Сідорова з Харківщини. У жовтні 2014-го добровільно прийшла в медичну службу «Госпітальєрів» і пропрацювала в найзапекліших точках Донбасу до 2017 року. Потім — пауза: цивільне життя, власний бренд одягу, участь у Паризькому тижні моди 2023-го. Коли почалася повномасштабна війна, вона повернулася в батальйон. Паралельно продовжує шити жіночу військову форму — її цех у Києві постраждав від обстрілів, але не зупинився. «Це ніби маяк, який показує, що мені є куди повертатися», — каже вона.
Олександра Лисицька — медикиня за фахом, художниця-ілюстраторка, раніше журналістка. Вона приєдналася до «Госпітальєрів» уже під час повномасштабної війни. Дівчата познайомилися кількома роками раніше на зустрічі в домі Юлії, але справжня дружба народилася саме на фронті. «Наша дружба зародилася насправді на війні… З кожним роком, з кожною подією ми стаємо ріднішими», — згадує Аляска.
Обидві опинилися в одному евакуаційному екіпажі. Одна з довгим досвідом з 2014-го, інша — з професійною медичною базою. Різні за віком, темпераментом і життєвим шляхом, вони стали нерозлучними партнерами.
Фронтова медицина в дії: що роблять парамедики «Госпітальєрів» щодня
Робота парамедика на передовій — це не швидка допомога в мирному місті. Це тактична медицина під постійною загрозою дронів, артилерії та мінометів. Екіпаж отримує виклик — поранений у «сірій зоні» або на передньому краї. Машина або піший прохід під вогнем. На місці — лічені хвилини.
Спочатку — зупинка критичної кровотечі джгутом або гемостатичним засобом. Потім — забезпечення прохідності дихальних шляхів, фіксація переломів, знеболення, захист від переохолодження чи перегріву. Усе це — за правилами тактичної бойової допомоги пораненим (TCCC), яку Юлія, до речі, викладає як санінструкторка. Головне правило: не стати наступним пацієнтом самому.
Після первинної стабілізації — евакуація до найближчого стабілізаційного пункту або лікарні. «Золотий час» — перші 60 хвилин — часто вирішує все. У сучасній війні з масовим застосуванням дронів і FPV-ударів тактика змінилася: більше нічних виходів, більше маскування, більше роботи в умовах електронної боротьби. Парамедики «Госпітальєрів» — одні з перших, хто опанував ці нові реалії ще з 2014 року.
Для новачка важливо зрозуміти: парамедик — не супергерой. Це людина з аптечкою, джгутами та знаннями, яка ризикує життям, бо знає — вчасна допомога рятує тих, кого ще можна врятувати. Для досвідченого читача — це приклад, як цивільні навички (медицина, дизайн, мистецтво) перетворюються на інструмент виживання цілих підрозділів.
Дружба, що міцнішає під обстрілами: портрет стосунків двох різних жінок
У фільмі чітко видно контраст. Куба — емоційна, говірка, постійно щось малює чи планує. Аляска — стриманіша, з художницьким поглядом на світ. Війна не згладила ці відмінності — вона їх загострила і перетворила на перевагу. Коли одна готова кинутися вперед, друга тримає тил і спокій. Коли одна втомлюється, друга підтримує.
Їхній сміх у перервах між виїздами, спільні жарти, турбота одна про одну — це те, що тримає психіку в екстремальних умовах. Документалістам вдалося зняти й моменти тиші, і моменти, коли подруги просто сидять і мовчать після важкого виклику. Така дружба не про те, щоб бути однаковими. Вона про те, щоб доповнювати й не підводити.
Два роки під прицілом камер: як знімали «Кубу і Аляску» без постановки
Режисер Єгор Трояновський і продюсерка Ольга Брегман почали знімати влітку 2022-го. Вони знали Юлію ще з волонтерських часів у Харківській області. Дізналися про пару — і отримали згоду. Дівчата самі знімали себе на GoPro, закріплені на касках, і на телефони. Сирий матеріал надсилали команді без цензури.
Знімальна група супроводжувала їх під час ротацій, але ніколи не виходила на евакуації — це було б надто небезпечно. Найчутливіші моменти (кров, важкі емоційні сцени) замінювали чорним екраном. У Парижі 2023-го, коли Куба їхала на тиждень моди, довелося міняти операторів через проблеми з дозволами.
У нашій практиці аналізу воєнних документальних проектів ми не раз бачили: саме самофільмування дає автентичність, якої не досягти зовнішньою камерою. Героїні залишалися собою, а не «акторками».
Випробування, що не зламали: поранення Аляски, втрата Куби та шлях назад на фронт
2023 рік став для обох важким випробуванням. Аляска потрапила під атаку російських дронів. Поранення вимагало понад пів року реабілітації. Крок за кроком вона вчилася ходити знову — і повернулася на передову.
У Куби була інша рана. Навесні 2023-го вона порушила власне правило — не заводити романтичних стосунків з колегами — і покохала бійця на позивний Шепа. Планували весілля на серпень. У липні Шепу вбили в бою. Куба пережила втрату і залишилася в строю.
Ці історії у фільмі показані без надриву, але з усією вагою. Вони ілюструють, що «що робити, коли щось пішло не так» — це не абстрактне питання. Це щоденна реальність, з якою справляються завдяки партнерству, професійній допомозі та внутрішньому стрижню.
Фестивальна одіссея «Куби і Аляски»: прем’єри, нагороди та відгуки 2025–2026 років
Світова прем’єра відбулася на Sheffield DocFest у Великій Британії. Далі — Брюссель (дві нагороди: Jury Prize та Audience Award), Рим (Best Documentary), Мюнхен, Сараєво та ще понад два десятки фестивалів. У 2026-му стрічка продовжує шлях: Гетеборг, FIPADOC, Санта-Барбара, Сіетл та інші.
Українська кінотеатральна прем’єра пройшла в серпні 2025-го. Глядачі плакали, обговорювали, дякували. Фільм став не просто стрічкою про війну, а доказом, що навіть у найтемніші часи можна знімати про життя, дружбу й мрії.
| Фестиваль | Рік | Нагорода / участь |
|---|---|---|
| Sheffield DocFest (Велика Британія) | 2025 | Світова прем’єра, міжнародна конкурсна програма |
| Brussels International Film Festival | 2025 | Jury Prize + International Audience Award |
| Rome Film Fest | 2025 | Best Documentary |
Дані про нагороди зібрано з офіційних анонсів фестивалів та сторінки Java Films.
Поширені міфи про жінок-парамедиків та воєнне документальне кіно, які руйнує ця історія
- «Жінки фізично й психологічно не витримують фронтової медицини». Юлія служить з 2014-го, Олександра пройшла поранення й реабілітацію й повернулася. Обидві — не виняток, а частина великої спільноти жінок-медиків.
- «Документальні фільми про війну — це суцільний жах без світла». «Куба і Аляска» балансує темряву з гумором, мріями про весілля, поїздки до мами в Іспанію та малюванням у блокноті.
- «Подруги на фронті не можуть бути ефективними — емоції заважають». Саме різниця характерів і глибока дружба роблять екіпаж сильнішим. Вони доповнюють одна одну там, де одна не впоралася б.
- «Такі стрічки знімають лише для іноземної аудиторії». Фільм насамперед важливий для самих українців — нагадує ціну спокою й мотивує підтримувати тих, хто на передовій.
FAQ та чек-лист: питання глядачів і як отримати максимум від знайомства з історією
Чому саме «Госпітальєри»?
Це добровольчий медичний батальйон, що працює з 2014 року. Парамедики першими прибувають на виклик і евакуюють поранених під вогнем. Багато хто з них — цивільні медики, які пішли на фронт добровільно.
Де подивитися фільм у 2026 році?
Стрічка продовжує фестивальний шлях. В Україні раніше йшла в кінотеатрах, зараз доступність залежить від платформ та повторних показів. Слідкуйте за анонсами на сторінках фестивалів та дистриб’юторів.
Чи вплинула війна на їхню дружбу негативно?
Навпаки — загартувала. Дівчата самі кажуть, що стали ближчими саме через спільні випробування.
Що робити, якщо після перегляду хочеться допомогти?
Підтримувати медичні підрозділи через перевірені фонди, проходити курси тактичної медицини, поширювати інформацію про реальну роботу парамедиків.
Чек-лист для глядача, який хоче глибше зрозуміти історію:
- Перед переглядом коротко ознайомтеся, що таке батальйон «Госпітальєри».
- Зверніть увагу на деталі самофільмування — це не постановка.
- Після фільму дайте собі час на емоції — стрічка не залишає байдужим.
- Обговоріть з близькими один момент, який вас найбільше зачепив.
- Якщо є можливість — підтримайте реальних медиків інформаційно чи матеріально.
Історія Куби та Аляски триває. Вони досі на фронті. Їхній фільм досі збирає зали по всьому світу. А ми — маємо шанс почути їхній сміх крізь гуркіт і зрозуміти, що навіть у найважчі часи людина здатна залишатися собою і рятувати інших.
